УКРАЇНЦІ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

УКРАЇНЦІ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Як і за тоталітарного режиму жителі незалежної України відзначають черговий ювілей визволення своїх міст і сіл від німецько-фашистських загарбників, готуючись успішно відсвяткувати п'ятдесятиріччя "перемоги у Великій Вітчизняній війні". Все майже так, як і за часів Хрущова, Брежнєва, Горбачова чи інших компартійних "вождів" колишнього СРСР. Мимоволі доходимо висновку, що українці насправді не визнають загальноприйнятої тепер у цілому світі оцінки цієї штучно створеної супердержави як "імперії зла" і намагаються продемонструвати свою духовну спадковість з імперськими традиціями. По радіо і телебаченню знову широко пропаґуються пісні воєнних років (звичайно, лише російською мовою), що ніяк не сприяють патріотичному вихованню молодого покоління. Телеглядачі знову отримують змогу насолоджуватись кінострічками з часів молодости. Напевно, скоро знову побачимо на голубих екранах "Молоду гвардію", "Повість про справжню людину", "Сина полку" та інші картини, окрім відомої кіноепопеї про десять "славних сталінських ударів". Не обриваються навіть "звільна всі пута, що в'язали нас з давнім життям". 

Постає принаймні три питання: чи справді найкровопролитніша за всю історію людства війна була для нашого народу "великою вітчизняною"? Чому ми намагаємось відзначати п'ятдесятиріччя визволення наших міст і сіл від німецько-фашистських загарбників, якщо ці населені пункти після того попали под тоталітарний режим "імперії зла", що проводила політику етноциду, знищуючи українців? Як оцінювати участь українців у бойових діях другої світової війни під різними прапорами? 

Звичайно, можна пробувати іґнорувати ці питання, протиставивши їм емоційні арґументи: люди загинули, люди терпіли, тому вони заслужили на вдячне слово. Справді втрати нашого народу в тій війні величезні, що навіть зазначає виданий у 1985 році в Москві "Демографический энциклопедический словарь": за роки "великої вітчизняної" війни загинув кожен шостий житель України, а 2 млн. людей загнано в гітлерівське рабство (с. 491). Якщо зважити, що цей же словник показує населення України в 1940 році в 413 млн. людей, то виходить, що ми втратили десь з 7 млн. співвітчизників. Та треба застережити, що за повоєнний час у СРСР показувались різні дані про людські втрати у воєнні роки: спочатку називали 8 млн. людей, а вже в останній час дехто подавав навіть 42 млн. Таким чином, втрати в 7 млн. осіб, напевне виведені з розрахунку 20 млн. людських життів, що офіційно приймались тоді в СРСР. 

Емоційні арґументи наводяться, як правило, для того, аби схилити опонентів до святкування перемог червоної армії. Про інші частини українців, які безпосередньо воювали на фронтах війни, але під іншими прапорами "забувають". Раніше вони не називались інакше, як "люті вороги українського народу", "фашистські найманці", "коляборанти" і т.д. Чому ж ми повинні оцінювати терпіння і жертовність у часи воєнного лихоліття лише червоноармійців, а інших — іґнорувати? Маю на увазі вояків Української Повстанської Армії та Української Національної Армії. 

Треба підкреслити, що залежно від відповіді на цих троє питань залежить наше ставлення до багатьох інших, зокрема тих, які безпосередньо пов'язані з процесами сучасного національного державотворення. Тут тупання ногами чи грубі викрики, як це дозволили собі деякі участники з числа колишніх червоноармійців, протестуючи проти спроби Президента держави поглянути нетрадиційно для них на події п'ятдесятирічної давнини, нічого не дають і не допомагають. Такі дії засвідчують лише одне: дехто й нині не хоче поступитись принципам навіть тоді, коли вони виходять за межі історичної правди. 

Безумовно, порушені питання далеко не прості. Відомий історик Тарас Гунчак писав: "Проблеми другої світової війни з історичної точки зору із величезним розмаїттям учасників та жертв цієї війни є такими складними, що намагання звести їх до простої формули добра і зла, друзів і ворогів або правильних чи неправильних результатів було б надмірним спрощенням. Залишається багато білих плям, розуміння яких можно досягнути лише старанним та чесним дослідженням усіх наявних фактів". 

В цілому історик має рацію, хоч у частковостях йому не можна не заперечити. Дослідження всієї повноти фактів доконечне тоді, коли йдеться про найповніше відтворення реальної картини. Проте ці факти можуть лише скоректувати окремі епізоди, а не саму суть згаданої війни в історії нашого народу. Аналізуючи її, мусимо насамперед відповісти на питання: коли розпочалась ця війна для нашого народу? Відомо, що жителі Волині і Галичини могли двічі вступати в боротьбу проти німецьких війск у складі інших окупаційних армій: у вересні 1939 року — на боці Польщі, а в 1941-1945 роках — на боці Росії. Однак не можна іґнорувати того, що фактично вони могли воювати в лавах німецької армії проти Росії, коли йдеться про вояків дивізії "Галичина". Нарешті, вони мали можливість воювати на два фронти (проти Німеччини і проти Росії) у складі Української Повстанської Армії. Непросте питання й щодо українців з Наддніпрянщини: вони могли воювати і в червоних військах чи совєтських партизанах і в складі Української Постанської Армії. З цього випливають також різні відповіді на питання: коли закінчилась друга світова війна? Якщо для дивізійників друга світова війна закінчилась у травні 1945 року, то для українських повстанців вона тривала до початку 50-их років. По-різному можуть відповісти на це питання колишні червоноармійці, адже одна частина їх пов'язує кінець війни з капітуляцією Німеччини, друга — з капітуляцією Японії, а третя — могла бути залучена до злочинних дій проти українських повстанців і мирного населення західноукраїнських областей. 

Вважаю, що для українського народу початок і закінчення другої світової війни не збігаються з тими датами, які загальноприйняті в світовій історії. Українці були втягнені у вир другої світової війни ще в березні 1939 року, що засвідчила битва на Красному полі під Хустом. Карпатська Україна з територією в 11.8 тис. кв. км. і населенням в дещо більше 552 тис. осіб сфокусувала інтереси різних держав. Більшовицька Москва не могла змиритись с тим, що на невеликому клаптику території зароджується незалежна Українська держава, яка маґнетує погляди десятків мільйонів поневолених українців у СРСР, Польщі та Румунії. Без володіння Україною Росія втрачає шанси претендувати на світову імперію. Польща боялась, що волелюбний дух перенесеться на східну сторону Карпат і вона втратить окуповані західноукраїнські землі, тому воліла мати спільний кордон з "традиційним другом", цебто Угорщиною, яка після захоплення значної частини Українського Закарпаття не задоволилась, а намагалась проковтнути його повністю. Не могла бути байдужою до Карпатської України й Румунія, що утримувала Буковину і частину закарпатськоукраїнських земель. Аби уникнути звинувачень у необ'єктивності чи переоцінці, вважаю за доцільне звернутись до чужих джерел. Ось що писав навесні 1939 року британець Ланселот Лавтон (Lancelot Lawton) у статті "Україна: найбільша проблема Европи": "Якщо Україні пощастить, на сході Европи з'явиться держава, територіяльно і по населенню друга після Росії. Такого масштабу подія, найбільш правдоподібно, викликала б одночасні й важливі зміни всюди. Це вплинуло б, а то й вирішило б долю більшовизму в Совєтському Союзі, як і можливо націонал-соціялізму в Німеччині. Воно також вирішило б майбутнє Польщі, Румунії і сусідніх земель, і створило б нові проблеми для Бритійської імперії". Як бачимо, слова Лавтона проливають світло й на ставлення до України після проголошення державної незалежности через 50 років. 

Совєтська історіографія доклала чимало зусиль для того, аби доказати, що Карпатська Україна народилась з благословення Гітлера. Проте офіційні німецькі документи спростовують таку думку. За кілька днів до бою на Красному полі Гітлер сказав: "Якщо я був би пов'язаний з українцями та їх політичними плянами, то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною". За дозволом Гітлера Угорщина придушила перші парості незалежности маленької держави, існування якої при приєднанні в майбутньому навколо неї інших українських земель могло б, як вже зазначалось, змінити політичний клімат у Европі. 

Так розпочалась для нашого народу друга світова війна. Відомий історик Володимир Косик пише: "Карпатська Січ, що налічувала близько 10—12 тисяч стрільців, погано оснащених і погано озброєних, перетворилась у національну армію. Українці всюди чинили опір, відмовляючись підкоритися рішенням Гітлера. Після п'яти днів запеклих боїв Угорщина окупувала територію цієї маленької держави. Українці продовжували партизанську війну в горах ще упродовж трьох тижнів. Ця "маленька" війна коштувала їм 5 тисяч смертей". Та не будемо забувати того, що тут українці виступили як окремий суб'єкт у формі державної організації на міжнародному рівні. Надалі українці відігравали самостійну ролю у цій війні лише після організації Української Повстанської Армії, завдяки якій був створений орган державної влади — Українська Головна Визвольна Рада. 

У вересні 1939 року українці воювали проти Німеччини на боці Польщі і вже не відігравали самостійної ролі. 22 червня 1941 року Україна стала ареною боротьби двох імперіялістичних держав (більшовицького СРСР і гітлерівської Німеччини) за світове панування. На жаль, ця війна дуже часто мала братовбивчий характер: українці воювали під різними прапорами проти співвітчизників.

Цілих п'ятдесят років ще із шкільної лави нав'язувалась думка жителям України, що разом з "братнім" російським народом українці вели "Велику Вітчизняну війну проти німецько-фашистських загарбників". Про звірства цих загарбників розповідали дітям ще в молодших клясах. Згадаймо оповідання Юрія Яновського "Дід Данило з "Соціялізму", в якому змальовуються моторошні картини: "Я рухаюсь по коліна в людському горі, серед згарищ і розстріляних мирних людей. Часом я поночі наштовхуюсь серед степу на шибениці — там висять теж не військові і здебільшого жінки. Під моїми ногами ворушиться земля, — людей фашисти закопують в землю живих..." Подібні картини бачимо і в творах Олександра Довженка, який лише фраґментом у щоденникових записах зміг показати звірячу розправу більшовиків над борцями за волю України. Школярам вдовбували в пам'ять бажанівську "Клятву", з якої виносили думку: раз Україна не буде рабом німецьких (пізніше — фашистських) катів, то більшовики не можуть вважатись катами українського народу. Трагічний співець тирана народів Павло Тичина запевняв, що поневолені Москвою народи разом з росіянами переможуть "німецьку ставку", бо в нашій землі, цебто СРСР, Правда, Сила і Сталін у Кремлі. Так формувались міфи про славних "сталінських соколів", "геніяльного полководця", "дружбу народів", "справедливу боротьбу радянського народу" тощо. 

Про звірства більшовиків на українських землях ніхто не згадував у Совєтській Україні до останнього часу. Навіть Довженків щоденник друкувався з цензурними вирізками. Позаяк більшовики подавались як добрі і справедливі вояки проти гітлерівських головорізів та їхніх спільників — "українсько-німецьких буржуазних націоналістів", то для останніх у совєтській літературі дьогтю не жаліли. 

Спростувати тепер нав'язані стереотипи не так легко, бо вони підтримувались не лише пропаґандою. Не менше значення для їхнього утвердження мало насаджування страху. Про якусь об'єктивність у таких умовах не могло бути й мови. А об'єктивність вимагає усвідомлення того, що в другій світовій війні українці опинились між молотом і ковадлом. Тут не міг діяти принцип: "Ворог мого ворога — мій друг!". Доводилось вибирати не між добром і злом, а між меншим і більшим злом, що вимагало неупередженого підходу до конкретної ситуації та гнучкости у виборі тактики. З відстані часу, коли результати війни вже відомі, ці далекі роки сприймаються інакше, а тоді люди діяли в страшному воєнному хаосі, перед ними були різні варіянти вибору. 

Насамперед мусимо відповісти: чи була війна 1941-1945 років для нашого народу "великою вітчизняною"? Для цього треба чітко дати визначення поняття "вітчизни". Словник української мови трактує його як синонім до понять "батьківщина" та "рідна земля". Та в квазінауковій літературі подавалися нюанси цих понять: вітчизна трактувалась як батьківщина, але в соціяльному розумінні. При такому підході Україна як батьківщина була і для більшовика, і для націоналіста, але для першого вітчизною вважалась — совєтська Україна, а для другого — буржуазна Україна, в якій панують прокляті експлуататори, цебто поміщики та капіталісти. Таким чином, при трактуванні війни великою вітчизняною неодмінно доходимо висновку, що поневолені гітлерівцями українські селяни й робітники боролись за велику вітчизну — СРСР. Не даремно вони могли воювати лише під гаслом "За Радянську Україну!" як складову частину "імперії зла". Чи був СРСР, або більшовицька Росія, батьківщикою чи вітчизною для українців? По-перше, завважмо, що більше 10 млн. українців жили в СРСР менше двох років. Вони народились в тих частинах України, які були окуповані іншими державами. Вважати, що СРСР за такий короткий час міг стати для них батьківщиною чи вітчизною, — це вже питання політичних спекуляцій, а не наукової об'єктивности. По-друге, українці з Наддніпрянщини за два десятиріччя переконались, що СРСР, як і царська Росія, не був для них батьківщиною чи вітчизною. При протилежному підході довелось би замовчувати організований Москвою штучний голодомор 1933 року, коли коса смерти скосила 10, а може й 12 млн. українців. По-третє, як відомо, для Тараса Шевченка, в творчості якого найповніше втілився національний дух, Росія була чужиною. Чому вона через 100 років повинна бути батьківщиною для українців? Звичайно, можна заперечувати на тій підставі, що царська Росія була "тюрмою народів", а СРСР начебто став країною дружби народів. Та такі арґументи шиті білими нитками, адже навіть у Росії називають тепер СРСР "імперією зла". В цій імперії Україна не біла рівноправною з Росією, що ототожнювалась з СРСР. Якщо навіть називати російський народ "братнім", то й тоді ми не маємо права називати землю сусіднього народу своєю батьківщиною чи вітчизною. Проте тут йдеться про взаємини метрополії (Росії) з колонією (Україною). 

Визначаючи Росію батьківщиною чи вітчизною для українця з України, ми повинні логічно переоцінити два важливі правові акти — IV Універсал Центральної ради 22 січня 1918 року і Акт проголошення незалежности України 24 серпня 1991 року. Якщо Росія чи СРСР — батьківщина чи вітчизна для українців, тоді вони не мали права оголошувати частини цієї батьківщини чи вітчизни незалежною державою, бо в такому разі йдеться не про реалізацію права нації на самовизначення, а про незаконний сепаратизм. Однак Верховна Рада України проголосила незалежність, керуючись цілком визначеними арґументами: 1. продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні; 2. на основі права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами; 3. здійсненням Деклярації про державний суверенітет України. Як бачимо, такі арґументи не залишають сумнівів, що Україна ніколи не була частиною Росії на законних підставах, тому ні Росія, ні її спадкоємець СРСР не можуть визнаватись батьківщиною чи вітчизною для українців на рідних землях. Таким чином, трактування совєтсько-німецької війни 1941-1945 років як "великої вітчизняної" не що інше, як рудиментарне уявлення тоталітарного, імперського часу. 

Відповідь на перше питання дозволяє перейти до питання про "визволення українських земель (міст, сіл) від німецько-фашистських загарбників". Що таке визволення? Словник української мови дає такі тлумачення дієслова "визволяти": "1. Звільняти кого-небудь з неволі, полону, ув'язнення і т.і.; 2. Робити вільним, надавати свободу кому-, чому-небудь, позбавляючи пригноблення, безправ'я, чийогось панування; 3. Відвойовувати захоплену ворогом територію; 4. Висмикувати, витягати що-небудь схоплене, затиснуте кимсь, чимсь; 5. Допомагати виходити з скрутного становища". Жоден з тих пунктів, за винятком третього, якщо його трактувати формально, не підходить до акту більшовицьких поневолювачів на українських землях у 1943-1944 років. Вони не звільнили український народ від німецьких окупантів, а тільки витіснили їх з української землі, накинувши Україні старе ярмо. Ось свідчення повоєнного року — лист колгоспників села Попелюхи, Піщанського району Вінницької области до Микити Хрущова: "Микита Сергійович, батечко наш, заступник. Важко нам, обірвані ми всі, голі й босі, брудні й голодні, на людей не схожі, гірш худоби живемо. Ніколи нам не було так важко, як в цю хвилину, люди з голоду мруть, діти з недоїдання і хвороб стають каліками. Харчуємося ми лободою, корою, а в кого є гроші, їдуть у місто і купують хліб у комерційних магазинах, но за хлібом іти далеко — 140-160 км, а у нас ніхто не продає, з колгоспу ми нічого не отримали і немає надії, все згоріло, а ярина дуже слабка і, як виконаємо план, то всі подохнемо". Колгоспники скаржаться, що "простій людині не добитися правди, всі на неї кричать і не вірять", в обласному центрі ними не цікавляться, а "комсомольці і партійці мовчать", хоч "люди всі змінилися — худі, чорні, злі". 

Сталінське керівництво визначило надмірні норми поставок, а в їх невиконанні звинувачували колгоспників, що в часи окупації піддались ворожій аґітації та пропаґанді і почали проявляти "дрібнобуржуазні настрої". На "визволеній" території України взимку 1946-1947 років почався голод. Були випадки людоїдства. Про це писав пізніше Хрущов, а відомий компартійний діяч Кириченко розповідав жахливу картину, яку він бачив в одному з колгоспів Одеської области: "Жінка різала на частини труп своєї дитини, який лежав на столі. При цьому вона промовляла: "Меланку ми вже з'їли. Тепер ось засолимо Іванка, протримаємось ще трохи"... Ця жінка від голоду збожеволіла і зарізала своїх дітей!" Сталін називав інформацію про голод брехливою, а Косигін, як писав згодом Хрущов, нагримав на керівника республіканської компартійної організації. Вже навесні 1947 року Москва вирішила зміцнити республіканське керівництво і прислала на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У "видатного діяча більшовицької партії і Радянської держави" Л.М.Кагановича. 

Чи можна після того вважати повернення московських більшовиків на українську землю 1943-1944 року її визволенням? Можна шукати якихось об'єктивних причин голоду, та цікаво, що в Західній Україні, яка ще не зазнала так, як Наддніпрянщина, колгоспно-радгоспного ярма, голоду не було. 

Нарешті, розглянемо третє питання, порушене на початку статті. Участь українців у бойових діях другої світової війни визначається тим, що вони мусіли вибирати один з трьох варіянтів (боротьба в лавах Української Повстанської Армії на два фронти, боротьба проти московсько-більшовицьких поневолювачів у спілці з німцями, боротьба проти німців на боці московсько-більшовицьких військ). 

За часів тоталітарного режиму про Українську Повстанську Армію написано чимало фальші і неправди. Повстанці трактувались не інакше, як "українсько-німецькі буржуазні націоналісти" і т.д. Насправді УПА виникла насамперед для того, аби боротись проти німецьких окупантів. У виданій після капітуляції гітлерівської Німеччини відозві Головного Командира УПА Тараса Чупринки до бійців і командирів цієї армії зазначалось, що українські повстанці "не допускали, щоб німець свобідно господарив на українській землі й вповні її використовував для своїх загарбницьких цілей. Ви не дозволяли грабити українські села, не допускали до вивозу в Німеччину. Ваша караюча рука гідно відплачувала за розстріли й палення сіл. У боротьбі з Німеччиною наша Українська Повстанська Армія зорганізувалася і пройшла першу бойову школу". 

Вже ця відозва спростовує більшовицьку брехню про українських повстанців. Звертаючись до своїх бійців та командирів Тарас Чупринка не міг йти на якусь дезінформацію, адже правда про боротьбу УПА проти німців не була для повстанців "за сімома замками". 

Безумовно, ще під час німецької окупації українські повстанці не могли зустрічатись з совєтськими партизанами, але сутички з ними не були основними. 

Становище змінилось після "визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників", цебто повернення більшовиків, або московсько-більшовицької реокупації. Тоді основний удар був спрямований проти єдиного окупанта, бо українські повстанці присягались "боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу". 

Завдяки безстрашній боротьбі повстанців на українских землях була створена Українська Головна Визвольна Рада, посилилась антибільшовицька боротьба інших народів. Вже восени 1943 року в складі УПА було 15 національних куренів. Для координації боротьби проти московських більшовиків 21-22 листопада 1943 року відбулась Перша конференція поневолених народів Східної Европи і Азії, на якій були представники від 13 народів (азербайджанців, башкирів, білорусів, вірменів, грузинів, кабардинців. казахів, осетинців, татар, узбеків, українців, черкесів і чувашів). У відозві конференції зазначалось: "Сучасну війну розпочали й ведуть правлячі імперіялістичні верхівки Берліна й Москви — німецькі націонал-соціялісти й російські більшовики. Війна ведеться за те, котра з імперіялістичних клік має надалі поневолювати й експлуатувати народи Европи й Азії". 

Українська Повстанська Армія користувалась всенародною підтримкою. Тепер відомо, що діяльність українських повстанців не обмежувалась західноукраїнськими землями, а велась далеко від Збруча, в східних і південних областях України. 

Твердити про те, що українські повстанці виконували завдання німецьких окупантів можуть лише фальсифікатори, які намагаються ґвалтувати історію, натягаючи її на свій копил. Факти говорять інше: УПА боролась проти німецьких і проти більшовицьких окупантів за національну незалежність. 

Лише в 90-х роках молоде покоління української нації починає дізнаватись правду про дивізію "Галичина", 1-шу дивізію Української Національной Армії. Не дивно! Для звинувачення дивізійників у коляборантстві більшовики начебто мали "залізні арґументи". Продажний пашквілянт Ярослав Галан у коментарі для радіостанції "Радянська Україна" 24 травня 1943 року заявив, що організатори дивізії "хочуть затягти в свою дивізію українську молодь Галичини, а вірніше ту частину молоді, яка ще уціліла після німецьких розстрілів, ту, якій пощастило досі уникнути вивезення на німецьку каторгу. Ця молодь, за їх розрахунками, повинна рятувати Гітлера саме в цей час, як уся величезна німецька воєнна машина валиться з гуркотом на його голову..." 

За п'ятдесят років ставлення московсько-більшовицьких істориків до наших дивізійників не змінилось. Та істина завжди конкретна. Ось що писав Володимир Кубійович: "За активну участь українців в організації дивізії та за співвідповідальність українських сил промовляли такі моменти: ми хотіли творити українську збройну силу, і треба було використати вигідний час, ураховуючи весь ризик... Тільки в складі німецьких зборойних сил могло постати реґулярне, добре вишколене і озброєне українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після програної німцями війни. Завдяки дивізії українська справа виходила деякою мірою на міжнародну арену". Ці слова дозволяють зробити принаймні три висновки. Перший: спільні воєнні дії з німецькими військами проти більшовиків командування дивізії розглядало не як стратегічне, а лише як тактичне завдання. Другий: воєнна ситуація диктувала вибір, тому, опинившись між молотом і ковадлом, організатори дивізії "Галичина" знали, що ударів не уникнути, але їх можна пом'якшити. Так було вирішено, щоби вибрати менше в тих умовах зло. Більшовики після "визволення" українських сіл і міст мстили українцям, що вони вижили під німецькою окупацією і посилали їх беззбройних на передову лінію бою, на явну смерть. Третій: вибір диктувався стратегічною метою. Доктор Мирослав Малецький підкреслює, що для оцінки дивізії "Галичина" треба зважити уроки першої світової війни, коли "існували військові формування Українских січових стрільців, так званих усусусів, які виникли 1914 року. Невдовзі саме вони склали основу майбутньої Української Галицької Армії, захищали українські землі від різних окупантів". 

Щоправда, більшовики ще й тепер спекулюють на тому, що найбільшим ворогом людства тоді вважався німецький націонал-соціялізм. Звідси — начебто випливає висновок, що боротьба українських дивізійників не може вважатись моральною. Та згадаймо, що народи азіятських країн, до речі, навіть тих, які вважались Москвою пізніше "проґресивними", воювали проти своїх метрополій, опираючись на союзницю Німеччини — Японію. 

Звичайно, доля наших дивізійників не була легкою, їхні надії на те, що західні альянти повернуть свою зброю проти СССР як найбільшого ворога людства після капітуляції Німеччини не оправдались. Проте, на щастя вояків, західні альянти визнали, що вони боролись за волю українського народу. Президент Айзенгавер після свого обрання Президентом США заявив колишнім воякам 1-ої української дивізії Української Національної Армії: "Я вповні розумію духове ставлення Вашого Братства, що завзято воювало за високі ідеали свободи і незалежности з ворогом, який загрожує сьогодні цілому світові". Здається, що слова американського президента не вимагають жодних коментарів. 

Найбільше наших земляків воювало проти німецьких окупантів на боці більшовицької Москви: одні — в совєтських військах, другі — в червоних партизанах, яких, незважаючи на постійну допомогу з Москви, на українських землях було дуже мало. Нині не просто відтворити картини воєнних літ, адже більшовицька офіційна пропаґанда вдавалась до найбезсоромніших фальсифікацій. 9 серпня 1943 року ЦК КП(б)У, Президія Верховної Ради і Рада Народних Комісарів республіки звернулись до українського народу з закликом: "Настав час рішучих збройних дій! Настав час визволення України. Ми закликаємо до боротьби всіх, кому дорога воля і державна незалежність рідної України, хто любить рідну землю, хто хоче щастя і вільного життя для себе і своїх дітей. Виходь на вирішальний бій, народе України!.. В боротьбі ми не самі. Пліч-о-пліч з нами йдуть росіяни, білоруси, грузини, вірмени — сини усіх народів Радянського Союзу". Зрозуміло, що ні про яку державну незалежність України не могло бути жодної мови, а про "вільне" повоєнне життя українського народу вже йшлось. 

Нерідко з ідеологічних міркувань "літописці" війни створювали різні підпільні організації. Зараз вже чимало подібних фальсифікацій винесено на осуд громадськости. Стали відомі факти про діяльність "Молодої гвардії". Та є ще не одна подібна "організація". Яскравий приклад цього "Народна гвардія імені Івана Франка", яка нібито діяла на терені західноукраїнських областей. У II томі "Українського радянського енциклопедичного словника" (Київ, 1987) на с. 480 зазначається, що вона створена у вересні 1942 року, але назви не подається: "Змінювала назву (з літа 1943 — "Народна гвардія західних областей України", з грудня 1943 — "Партизанський рух західних областей України"). Виникає питання: коли ж ця "підпільна партизанська антифашистська організація" називалась "Народна гвардія імені Івана Франка"? Відповіді, мабуть, не знайти. Як хвалився авторові цих рядків ще двадцять років тому "історик" цієї "гвардії" Гаврило Вакуленко, "Народна гвардія імені Івана Франка" була вигадана за вказівкою керівництва компартії України лише з однією метою, аби показати, що західноукраїнське населення прагнуло повернення совєтської влади і навіть боролося за неї. Звичайно, кількість "народогвардійців", як і тих, хто разом з Леніним ніс колоду на комуністичному суботнику, збільшувалось щороку, бо "відкривались" нові імена "гвардійців". Для цього були вагомі підстави: адже на таких підпільників поширювались пільги, які були надані учасникам війни. Цікаво, що в хронології, в 7-му томі "Історії Української РСР" (Київ, 1977) про названі організації не згадується. Невже ж в такому солідному виданні забули про "визначну сторінку" в історії "великої вітчизняної війни"? До речі, на с. 319 цього тому читаємо: "Мільйони радянських людей, опинившись на тимчасово окупованій території, не маючи змоги негайно вступити в збройну боротьбу в умовах небаченого кривавого терору, не очікували пасивно результатів титанічної битви на фронтах, а саботували воєнні, політичні й економічні заходи окупантів, всіляко допомагали підпільникам і партизанам, усвідомлюючи той факт, що будь-який опір фашистам допомагає Червоній Армії в її героїчній боротьбі з ворогом, наближає час визволення". Знову виникає питання: чому ж тоді кілька повоєнних десятиріч брались на облік ті, хто перебував на території, яка була "тимчасово окупована німецько-фашистськими загарбниками"? Безумовно, для підтвердження свого такого "теоретичного висновку" офіційні історики не мали жодних підстав. 

Однак факт залишається фактом, що мільйони українців були мобілізовані до червоної армії і воювали проти німецьких війск. Частина цих наших земляків могла бути переконана, що вона воює за інтереси рідного українського народу. У воєнний час розповсюджувались різні чутки про ту волю, яку дасть "великий" Сталін після війни. А чого добились українці? Лише місця в ООН і приєднання Закарпатської України. Україна втратила, як тепер знаємо, за роки війни 2,5 мільйона військових і 5,5 мільйона цивільних осіб. Таких втрат не зазнав жоден народ, якого охопила війна. Наші втрати в людях на 1,5 млн. осіб більші, ніж втрати Німеччини, і десь на 2-3 млн. людей перевищують втрати Росії. 

Як не було би тяжко нашим землякам-червоноармійцям, вони мусять зрозуміти, що аж ніяк не боролись за інтереси українського народу, а тільки за інтереси "імперії зла", в якій панівне становище завжди займав російський народ. Отже, такі ветерани в часи війни були жертвами тоталітарного режиму. Вони не визволяли рідної землі, а тільки допомагали одному окупантові (московським більшовикам) вигнати іншого окупанта (гітлерівців). Після цього "визволення", як вже згадувалось, в Україні знову був штучно організований голод, а в західноукраїнських землях ще 7—8 років тривала національно-визвольна боротьба. Наприкінці 50-х років розпочалась жорстока русифікація України, цебто більшовицька яничаризація українців, яким Москва видавала смертний вирок. Найродючіші чорноземи були знищені, затоплені штучними морями, що з часом перетворились у болото. Злочинна діяльність Москви та її київських сатрапів призвела до найтяжчого злочину в мирний час — аварії на Чорнобильській АЕС. Таким було "визволення", за яке воювали українці в лавах червоних війск. Ми не маємо права зневажати їх, та не маємо підстав вважати їх національними героями. Вони — жертви найбільшого ворога України. 

Незважаючи на чималі втрати в роки війни, український народ вистояв. Його не зламали повоєнні тортури московсько-більшовицьких окупантів. Україна проголошена незалежною державою. 

Задивлюючись у далеке майбутнє, ми змушені зважити на терезах справедливости минуле, переглянути нав'язані нам оцінки різних історичних подій. Цього теж вимагає майбутнє.

Олег Гринів